Стендаль красное и черное полностью. «Красное и чёрное

Червоне і чорне

Частина перша

Правда, сувора правда.

I. ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО

Put thousands together

But the cage less gay.

З півночі Вер"єр захищений високою горою - одним з відрогів Юри. Скелясті вершини Верра вкриваються снігом уже за перших жовтневих заморозків. Гірський потік, який впадає в Ду, перетинає Вер"єр і приводить в рух безліч лісопилок; ця нехитра промисловість годує добру половину мешканців Вер"єра, більше схожих на селян, ніж на городян. А проте містечко розбагатіло не завдяки лісопилкам. Фабрика вибивних тканин, відомих під назвою мюлузьких,- ось джерело загального добробуту, який після падіння Наполеона дозволив поновити фасади майже всіх вер"єрських будинків.

На головній вулиці, як тільки ви входите у містечко, вас приголомшує грюкіт якоїсь страхітливої машини. Двадцять важких молотів падають з гуркотом, від якого двигтить брук; їх підіймає колесо, приведене в рух гірським потоком. Кожен з цих молотів щодня нарубує тисячі цвяхів. Гарненькі свіжолиці дівчата підкладають під оті величезні молоти залізні брусочки, що вмить перетворюються на цвяхи. Ця робота, на вигляд така важка, надзвичайно вражає подорожнього, що вперше опинився у горах на межі Франції і Швейцарії. Якщо подорожній, що потрапив у Вер’єр, спитає, кому належить та дивовижна цвяхарня, яка оглушує всіх перехожих, йому відкажуть протяжною говіркою:

А-а, то цвяхарня пана мера.

І якщо подорожній на кілька хвилин затримається на головній вулиці Вер"єра, що йде вгору від берега Ду аж до вершини горба, можна закластися на сто проти одного, що він неодмінно зустріне високого чоловіка з поважним і заклопотаним обличчям.

Побачивши його, жителі містечка поквапливо скидають капелюхи. Волосся в нього сивувате, одягнений він у сіре. Він кавалер кількох орденів, має високе чоло, орлиний ніс, і взагалі в нього досить правильні риси обличчя. На перший погляд, гідність сільського мера в ньому поєднується з тією приємністю, що буває властива людині під п"ятдесят років. Та незабаром парижанина прикро вражає у виразі його обличчя самовдоволення й зарозумілість, поєднані з якоюсь посередністю й обмеженістю. Зрештою, почувається що всі таланти цієї людини не сягають далі уміння пильно вимагати від своїх боржників сплати того, що вони винні, і якомога довше не платити власних боргів.

Такий мер Вер’єра пан де Реналь. Поважною ходою перетинає він вулицю, входить у мерію і зникає з очей подорожнього. Якщо, прогулюючись, подорожній ітиме вулицею вгору, то десь кроків за сто помітить досить показний будинок, а навколо нього за залізною огорожею - розкішні сади. За ним, окреслюючи обрій, простягаються пагорби Бургундії, немов створені для того, щоб чарувати зір. Милуючись тим краєвидом, парижанин забуває отруйну атмосферу дрібних грошових інтересів, в якій він уже починає задихатись.

Йому пояснюють, що будинок той належить панові де Реналю. Це на прибутки від великої цвяхарні вер’єрських мер спорудив свій гарний дім з тесаного каменю й тепер завершує його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людовіком XIV.

Від 1815 року пан де Реналь соромиться того, що він фабрикант: 1815 рік зробив його вер"єрським мером. Товсті мури, що підтримують тераси його розкішного саду, який спускається аж до річки Ду,- теж винагорода панові де Реналю за спритність у торгівлі залізними виробами.

Не сподівайтеся побачити у Франції такі мальовничі сади, як в околицях промислових міст Німеччини - Лейпціга, Франкфурта, Нюрнберга та інших. У Франш-Конте що більше у вас зведено мурів, що більше нагромаджено каміння, то більше набуваєте ви прав на повагу сусідів. Сади пана де Реналя, в яких так багато мурів, викликають захоплення ще й тому, що він для них купив на вагу золота кілька ділянок землі. Ось, наприклад, і та лісопилка на березі Ду, що вразила вас при в"їзді у Вер"єр і на якій ви помітили прізвище Сорель, написане велетенськими літерами на дошці через увесь дах,- ця лісопилка шість років тому була саме там, де тепер зводять мур четвертої тераси садів пана де Реналя.

Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого Сореля, затятого і грубого селянина. Він змушений був відрахувати йому чимало дзвінких луїдорів, щоб той переніс свою лісопилку в інше місце. А щодо "громадського" потоку, який рухав пилу, то пан де Реналь завдяки своїм зв"язкам у Парижі домігся дозволу відвести його в інше русло. Він запобіг цієї ласки після виборів 182... року.

Він дав Сорелю по чотири арпани за один, на п"ятсот кроків нижче, на березі Ду. І хоч це місце було значно вигідніше для торгівлі ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його стали звати, відколи він розбагатів, зумів скористатися з нетерпіння і власницької манії, що охопили його сусіда, й витяг з нього 6000 франків.

Щоправда, цей обмін не був схвалений місцевими розумниками. Якось у неділю - це було років чотири тому,- повертаючись із церкви в парадному вбранні мера, пан де Реналь здалека побачив старого Сореля, що стояв із своїми трьома синами й посміхався, дивлячись на нього. Та посмішка відкрила мерові очі, і відтоді йому не дає спокою думка, що він міг би помінятися значно дешевше.

Щоб заслужити повагу жителів Вер"єра, дуже важливо, зводячи якомога більше мурів, не спокуситись якоюсь вигадкою італійських мулярів, що пробираються навесні ущелинами Юри, прямуючи в Париж. Таке нововведення привело б до того, що необачного господаря вважали б навіженим, і його добре ім"я назавжди було б заплямоване в очах тих розважливих і поміркованих людей, що створюють громадську думку в Франш-Конте.

Сказати правду, ці розважливі люди виявляють страшний деспотизм. Саме це прикре слівце робить життя в містечках нестерпним для кожного, хто жив у великій республіці, що зветься Парижем. Тиранія громадської думки - та якої думки! - така сама тупа в провінційних містах Франції, як і в Сполучених Штатах Америки.

II. ПАН МЕР

Престиж! Хіба це ніщо, пане? -

Повага дурнів, здивування дітей,

заздрощі багатих, зневага мудреця.

На щастя для пана де Реналя і його престижу як правителя міста, виникла потреба збудувати величезний підпірний мур уздовж міського бульвару, що простягся на висоті ста футів над Ду по схилу пагорба. Завдяки такому чудовому місцезнаходженню, звідси відкривається один з наймальовничіших краєвидів Франції. Проте щовесни дощі розмивали той бульвар, доріжки були геть покриті рівчаками, й бульвар ставав непідходящим для прогулянок. Саме ця незручність для всіх дала панові де Реналю щасливу нагоду увічнити своє правління спорудженням муру заввишки двадцять футів і завдовжки тридцять-сорок туазів.3

Парапет муру, заради якого панові де Реналю довелося тричі їздити в Париж, бо передостанній міністр внутрішніх справ виявився непримиренним ворогом вер"єрського бульвару,- парапет цей нині здіймається на чотири фути над землею. І, немов кидаючи виклик усім міністрам, сучасним і колишнім, його тепер облицьовують гранітними плитами.

Скільки разів, поринувши в спогади про бали недавно покинутого Парижа і спершись грудьми на масивні плити гарного синювато-сірого кольору, я задивлявся на долину Ду. Там, на лівому березі, звиваються п"ять-шість видолинків, на дні яких видніються струмочки. Вони біжать, утворюючи де-не-де водоспади, і, нарешті, вливаються в Ду. Сонце спекотливе в цих горах; а коли воно стоїть просто над головою, подорожній може мріяти на терасі в затінку розкішних платанів. Вони вкриті гарним голубувато-зеленим листям і буйно розрослися на наносному грунті, бо пан мер, незважаючи на опір ради муніципалітету, наказав насипати землі вздовж усієї величезної підпірної стіни й розширив таким чином бульвар більше як на шість футів (і хоч він ультрарояліст, а я - ліберал, я його за це хвалю). Ось чому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер"єрського притулку для бідних, ця тераса нічим не поступається перед Сен-Жерменською терасою в Ле.

Я, зі свого боку, можу відзначити лише одну хибу Алеї Вірності,- цю офіційну назву можна прочитати в п"ятнадцяти чи двадцяти місцях на мармурових дошках, за які пана де Реналя нагороджено ще одним орденом,- це той варварський спосіб, за яким, з наказу начальства, підрізають та підстригають могутні платани. Краще було б, якби ті дерева не нагадували своїми низькими, круглими й плескуватими кронами найвульгарнішу з городніх рослин, а розкішно розросталися б, як в Англії. Але волі пана мера не здолати, і двічі на рік всі дерева, що належать місту, підлягають нещадній ампутації. Місцеві ліберали кажуть,- хоч це, звичайно, перебільшення,- що рука міського садівника стала значно безжальнішою, відколи пан вікарій Маслон став привласнювати собі плоди цієї стрижки.

Цього молодого духовного пастиря було прислало кілька років тому з Безансона, щоб він наглядав за абатом Шеланом і кількома священиками з навколишніх сіл. Старий полковий лікар, учасник італійської кампанії, що оселився після відставки у Вер’єрі і був за свого життя, на думку пана мера, якобінцем і бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на періодичне калічення цих гарних дерев.

Я люблю тінь,- відповів пан де Реналь з такою погордою, яку можна виявити в розмові з лікарем, кавалером ордена Почесного легіону,- я люблю тінь і наказую підстригати мої дерева, щоб вони давали тінь. І я не розумію, для чого ще може служити дерево, коли воно не дає прибутку, як, приміром, горіх.

Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер’єрі: давати прибуток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.

Давати прибуток - ось що керує всім у цьому містечку, яке видалося вам таким гарним. Чужинцеві, що потрапляє сюди, зачарованому красою й свіжістю навколишніх долин, спершу здається, що жителі його чутливі до краси; адже вони так часто говорять про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тільки тому, що він приваблює чужинців, чиї гроші збагачують власників готелів, а це, через міські податки, дає прибуток місту.

Одного погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювався по Алеї Вірності під руку зі своєю дружиною.

Оценка 5 из 5 звёзд от Dominic 03.07.2017 18:51

Варто почати з того, що все життя Жульєна Сореля було грою в рулетку: він ставив на червоне і чорне. Начебто він все розрахував і все передбачив. Але на жаль, герой помилився. Він забув про самого себе. Рулетка не так зіграла. Це і є безповоротний і найточніший сенс роману.
Жульєн Сорель один з тих парубків, молодих і честолюбних, які прагнуть зробити кар"єру в жорстокому, ворожому суспільстві. Для досягнення цієї мети у нього немає ніяких засобів і можливостей, крім лицемірства, «мистецтва», яке він змушений опановувати, щоб пристосуватися до ненависного середовища. Він відчуває себе в оточенні ворогів, тому пильно контролює кожен свій крок, весь час діє і говорить всупереч своїм переконанням і моральній природі.
В образі Жюльєна Сореля реалістичні риси поєднуються з романтичними. Стендаль сміливо порушує властиву романтикам прямолінійність зображення героя, адже Жульєн- суперечлива особистість, хоча він наділений домінуючою рисою-честолюбством, і саме воно викликає зміни в сюжеті роману.
Однак в деяких фрагментах крізь реалістичні ознаки як би «просвічується» романтизм. Нариклад, у романтиків існують "два світи": світ ідеалу, мрій і світ реальності. Головний герой тільки перед смертю усвідомлює те, що він жив іллюзією, а не реальним життям. Також романтики оспівували самотнього гордого персонажа, який прагне зануритися в височінь фантазії, відірватися від рутини. Герой «Червоного і чорного» переживає ті ж почуття: «Жюльєн стояв на високій скелі і дивився в небо, розпечений серпневим сонцем. Він міг охопити поглядом місцевість, що простягнулася від його ніг на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав зі скелі над його головою і беззвучно креслив в небі величезні кола. Жюльєн машинально стежив очима за хижим птахом. Його вражали спокійні потужні рухи, він заздрив силі яструба, самотності хижака. Така доля була у Наполеона; не судилося вона і йому? ».
Також ми можемо прослідити за проявами романзизму у таких прикладах: по-романтичному палаючі очі Жульєна Сореля; по-романтичному фатальна помста (він стріляє в свою колишню коханку не де-небудь, а саме в Божому храмі). Взаємини Стендаля і романтизму у романі "Червоне і чорне" не можна спрощувати. Жульєну, головному герою роману, довелося зустріти у своєму короткому житті багатьох людей різного віку, різного достатку, різного соціального стану. Але лише дві жінки, без сумніву, відіграли найсуттєвішу роль на життєвому шляху юнака- провінціалка мадам Де Реналь і аристократка маркіза Матильда де Ля-Моль.
Риси характеру і доля вписують Жульєна в ряд романтичних образів. Це особливо виразно показується у фіналі короткого життя Жульєна. Те, що відбувається з героєм у в"язниці, коли він очікує вирок за вчинений у стані афекту злочин, можна зрозуміти як повернення до самого себе, до своєї людської сутності. Жульєн не тільки звільняється від ілюзій, а й радикально переоцінює свої життєві цінності, усвідомлює непотрібність всього, до чого він так прагнув. Своєю промовою перед судом присяжних Сорель фактично виносить собі смертний вирок. Романтичними є також деякі деталі. Наприклад, поховання Матильдою голови Жульєна - романтичний атрибут. Так само, як і смерть пані де Реналь. Вона описана романтично і навіть сентиментально: «жінка тихо згасає від горя, обіймаючи своїх дітей». Однак в той же час постановка проблеми перебування жінки в шлюбі - безумовна заслуга саме реалістичної літератури XIX ст.
Отже, трагічний конфлікт між гордою і самотньою людиною і суспільством, яке її оточує, і конфлікт між бунтом і загибелю, які є абсолютними ознаками романтизму, вирішуються реалістичними засобами. За рахунок злиття двох течій: реалізму і романтизму, цей роман завоював славу і став дуже цікавим для прочитання.

Оценка 5 из 5 звёзд от Арзу 20.11.2016 17:53

В детстве нормально читалось

Оценка 4 из 5 звёзд от martyn.anna 15.05.2016 20:15

Оценка 5 из 5 звёзд от natochka8800 13.03.2015 15:23

Оценка 5 из 5 звёзд от настя 13.08.2013 15:10

Немного о литературных особенностях романа:
1.Интрига кроется уже в самом названии романа. В то время в Европе было принято называть роман или именем главного героя (например «Манон Леско») или отражать в названии суть произведения (например «Опасные связи»). Стендаль поступил иначе - назвал свой роман «Красное и черное». Литературоведы до сих пор не пришли к однозначному мнению относительно этимологии названия. Мнение автора по этому вопросу неизвестно.
2.В отличие от названия романа, названия отдельных глав ясно отражают происходящие в них события. Более того, все главы (за исключением последних четырех) снабжены эпиграфами (часть из которых автором вымышлена), которые прямо предупреждают читалеля, что его ждет в данной главе. Отсутствие названия и эпиграфов в последних четырех главах усиливает интригу (чем же это все закончится).
3.Автор неоднократно обращается к читателям прямой речью, вовлекая в некий диалог, высказывает свое мнение относительно вымышленных им персонажей и даже извещает о том, какие споры были у него с издателем по поводу отдельных эпизодов.
4.Очень многие мысли автор заканчивает словами «и т.д. и т.д.» (видимо для того, чтобы читатель сам додумал окончание фраз и действий).

Теперь о сюжете:
Сорель Жюльен - младший сын в крестьянской семье, а стало быть у него только два варианта карьерного роста: служба в армии или священослужение. Чтобы заработать на учебу в семинарии, он устраивается гувернером в семью де Реналя - мэра провинциального французского городка. Жюльен - 19-летний юноша с внешностью 17-летней девушки и не превосходящий оную по знанию жизни, жена мэра - 30-летняя женщина (14 лет в браке, трое детей, престарелый супруг). Он знает о любви только то, что прочел о ней в библии. Она вышла замуж в 16 лет за старика и о любви знает не больше, чем питекантроп о теории относительности. Между ними возникает чувство: хватание рук, поцелуй украдкой... Роман набирает обороты. Через некоторое время рогоносец мэр начинает получать анонимные письма. Жюльен вынужден покинуть семейство и поступить в семинарию. Через год он получает работу в Париже. По пути в столицу он тайно посещает госпожу де Реналь, которая почти смирилась с разлукой. Затем он едет в Париж, чтобы стать секретарем маркиза де Ла Моль, у которого есть 19-летняя дочь...

Роман написан с определенной долей юмора. Уморительно читать, как Жюльен, обмирая от страха, крадется ночью по коридору к своей любовнице де Реналь, надеясь, что ее муж не спит, и есть благовидный повод отказаться от ночного свидания. Или как Жюльен составляет письменный план соблазнения очередной жертвы, чтобы не забыть, что он ей сказал и что сделал. А история с переписыванием писем рассмешит Несмеяну: друг Жюльена снабдил его набором писем, написанных его знакомым своей возлюбленной, Жюльен их пронумеровал, переписал слово в слово и посылал своей жертве (конечно не обошлось без казусов).

Роман Стендаля «Красное и черное» является самым знаменитым произведением французского прозаика. История жизни и любви Жюльена Сореля стала хрестоматийной. Сегодня произведение входит в обязательный курс школьной программы и является богатейшей почвой для литературоведческих исследователей.

Роман «Красное и черное» был опубликован в 1830 году. Он стал третьим по счету произведением Стендаля и рассказывает о событиях 1820 года, когда Францией правил король Карл Х. Сюжет был навеян автору заметкой, вычитанной в криминальной хронике. Скандальная история произошла в 1827 году в городе Гренобле. Местный суд рассматривал дело девятнадцатилетнего Антуана Берте, сына кузнеца. Антуан был воспитан городским священником и работал гувернером в доме почтенного дворянского семейства. Впоследствии Берте судили за то, что во время богослужения он выстрелил сперва в мать семейства, в котором работал, а затем в себя. Берте и его жертва остались живы. Антуана, однако, тут же приговорили к смертной казни. Приговор был немедленно приведен в исполнение.

Французское общество неизменно осуждало негодяя Берте, но Стендаль увидел в казненном юноше нечто большее. Антуан Берте и сотни подобных ему - это герои настоящего. Пылкие, талантливые, амбициозные, они не желают мириться с устоявшимся укладом жизни, они жаждут славы, мечтают выбраться из мира, в котором были рождены. Как мотыльки, эти юноши храбро летят на огонь «большой» жизни. Многие из них подбираются так близко, что сгорают. На их место приходят новые смельчаки. Быть может, кому-то из них удастся долететь до ослепительного олимпа.

Так родился замысел романа «Красное и черное». Давайте вспомним сюжет бессмертного шедевра гениального французского писателя.

Верьер - живописнейший городок французского региона Франш-Конте. Заезжего путника непременно умилят уютные верьерские улочки, дома с красными черепичными крышами и аккуратно выбеленными фасадами. В то же время гостя может смутить грохот, похожий на непрерывные раскаты грома среди ясного дня. Так работают огромные железные машины фабрики по производству гвоздей. Именно этому промыслу город обязан своим благополучием. «Чья эта фабрика?» - спросит любознательный путешественник. Любой обитатель Верьера тут же ему ответит, что это фабрика господина де Реналя, мэра города.

Каждый день господин де Реналь прогуливается по центральной улице Верьера. Это ухоженный приятный мужчина под пятьдесят с правильными чертами лица и благородной сединой, местами посеребрившей волосы. Однако если вам посчастливится понаблюдать за мэром чуть дольше, первое приятное впечатление начнет понемногу стираться. В поведении, в манере говорить, держать себя и даже в походке чувствуются самодовольство и заносчивость, а вместе с ними ограниченность, скудость, недалекость.

Таков уважаемый мэр Верьера. Благоустроив город, он не забыл позаботиться и о себе. У мэра есть великолепный особняк, в котором обитает его семейство - трое сыновей и супруга. Госпоже Луизе де Реналь тридцать лет, но ее женская красота еще не угасла, она по-прежнему очень миловидна, свежа и хороша. Луиза была выдана замуж за де Реналя, будучи еще совсем молоденькой девушкой. Теперь свою нерастраченную любовь женщина выливает на троих сыновей. Когда господин де Реналь сказал, что планирует нанять мальчикам гувернера, его супруга пришла в отчаяние - неужели кто-то посторонний станет между ней и ее любимыми детьми?! Однако переубедить де Реналя было невозможно. Гувернер - это престижно, а господин мэр больше всего на свете заботится о своем престиже.

А теперь перенесемся на лесопилку папаши Сореля, которая находится в амбаре на берегу ручья. Господин де Реналь отправился сюда, чтобы предложить владельцу лесопилки отдать одного из сыновей в гувернеры для его детей.

У папаши Сореля было три сына. Старшие - настоящие исполины, отличные работники - являлись отцовской гордостью. Младшего, Жюльена, Сорель называл не иначе, как «дармоедом». Жюльен выделялся среди братьев хрупким телосложением и больше походил на миловидную барышню, переодетую в мужское платье. Старший Сорель мог бы простить сыну физическое несовершенство, но не его страстную любовь к чтению. Он не мог оценить специфический талант Жюльена, не знал, что его сын - лучший знаток латыни и канонических текстов во всем Верьере. Сам папаша Сорель читать не умел. А потому был очень рад поскорее избавиться от бесполезного отпрыска и получить неплохое вознаграждение, которое ему посулил глава города.

Жюльен в свою очередь мечтал вырваться из того мира, в котором имел несчастье родиться. Он мечтал сделать блестящую карьеру и покорить столицу. Юный Сорель восхищался Наполеоном, но давнишнюю мечту о карьере военного пришлось отвергнуть. На сегодняшний день самым перспективным промыслом являлось богословие. Не веря в Бога, а руководствуясь лишь целью стать богатым и независимым, Жюльен старательно штудирует учебники по богословию, готовя себя к карьере духовника и светлому будущему.

Работая гувернером в доме де Реналей, Жюльен Сорель быстро завоевывает всеобщее расположение. Его обожают маленькие воспитанники, а женская половина дома проникается не только образованностью нового гувернера, но и его романтически-привлекательной внешностью. Однако господин де Реналь относится к Жюльену высокомерно. В силу своей духовной и интеллектуальной ограниченности Реналь видит в Сореле прежде всего сына плотника.

Вскоре в Жюльена влюбляется горничная Элиза. Став обладательницей небольшого наследства, она хочет стать женой Сореля, однако получает отказ от предмета своего обожания. Жюльен мечтает о блестящем будущем, жена-горничная и «небольшое наследство» не входят в его планы.

Следующей жертвой очаровательного гувернера становится хозяйка дома. Сперва Жюльен рассматривает госпожу де Реналь исключительно как способ мести ее самодовольному супругу, но вскоре сам влюбляется госпожу. Дни влюбленные посвящают прогулкам и беседам, а по ночам встречаются в спальне госпожи де Реналь.

Тайное становится явным

Как бы не таились влюбленные, вскоре по городу начинают ползти слухи о том, что молодой гувернер крутит роман с женой мэра. Господин де Реналь даже получает письмо, в котором неизвестный «доброжелатель» предупреждает его внимательнее присматривать за супругой. Это оскорбленная Элиза сгорает от ревности к счастью Жюльена и своей госпожи.

Луизе удается переубедить мужа в ложности письма. Однако это лишь на некоторое время отводит грозу. Жюльену больше нельзя оставаться в доме де Реналей. Он спешно прощается с возлюбленной в полумраке ее комнаты. Сердца обоих сковывает ядовитое чувство, будто они расстаются навсегда.

Жюльен Сорель приезжает в Безансон, где совершенствует свои знания в духовной семинарии. Абитуриент-самоучка с блеском сдает вступительные экзамены и заручается расположением аббата Пирара. Пирар становится духовником Сореля и его единственным соратником. Обитатели семинарии сразу же невзлюбили Жюльена, увидев в талантливом амбициозном семинаристе сильного соперника. Пирар также является изгоем учебного заведения, за якобинские взгляды его всячески пытаются выжить из безансонской семинарии.

Пирар обращается за помощью к своему единомышленнику и покровителю маркизу де Ла-Молю - богатейшему парижскому аристократу. Кстати, он уже давно находится в поисках секретаря, который смог бы поддерживать в порядке его дела. Пирар рекомендует на эту должность Жюльена. Так начинается блестящий парижский период бывшего семинариста.

В короткие сроки Жюльен производит положительное впечатление на маркиза. Уже спустя три месяца Ла-Моль поручает ему самые сложные дела. Однако у Жюльена появилась новая цель - покорить сердце одной очень холодной и высокомерной особы - Матильды де Ла-Моль, дочери маркиза.

Эта стройная девятнадцатилетняя блондинка развита не по годам, она очень умна, проницательна, она томится среди аристократического общества и без конца отказывает десяткам скучных кавалеров, которые волочатся за ней из-за ее красоты и отцовских денег. Правда, у Матильды есть одно губительное качество - она очень романтична. Каждый год девушка носит траур по своему предку. В 1574 году Бонифас де Ла-Моль был обезглавлен на Гревской площади за любовную связь с принцессой Маргаритой Наваррской. Августейшая особа потребовала у палача отдать голову ее любовника, и самостоятельно похоронила ее в часовне.

Роман с сыном плотника прельщает романтичную душу Матильды. Жюльен в свою очередь несказанно горд, что им заинтересовалась знатная дама. Между молодыми людьми вспыхивает бурный роман. Полуночные свидания, страстные поцелуи, ненависть, расставание, ревность, слезы, страстное примирение - чего только не происходило под шикарными сводами особняка де Ла-Молей.

Вскоре становится известно, что Матильда беременна. Некоторое время отец противится браку Жюльена и его дочери, но вскоре уступает (маркиз был человеком прогрессивных взглядов). Жюльену оперативно достают патент гусарского поручика Жюльена Сореля де Ла-Верне. Больше он не сын плотника и может стать законным супругом аристократки.

Приготовления к свадьбе идут полным ходом, когда в дом маркиза де Ла-Моль приходит письмо из провинциального городка Верьер. Пишет жена мэра госпожа де Реналь. Она сообщает о бывшем гувернере «всю правду», характеризует его как низкого человека, который не остановится ни перед чем ради собственных алчности, корыстолюбия и высокомерия. Словом, все написанное в письме моментально настраивает маркиза против будущего зятя. Свадьба отменяется.

Не попрощавшись с Матильдой, Жюльен мчится в Верден. По дороге он покупает пистолет. Несколько выстрелов всполошили верьерскую публику, собравшуюся на утреннюю проповедь в городской церкви. Это сын папаши Сореля стрелял в жену мэра.

Жюльена тут же арестовывают. Во время судебного слушания обвиняемый не пытается оспаривать свою вину. Сореля приговаривают к смертной казни.

В тюремной камере он встречается с госпожой де Реналь. Оказывается, раны не были смертельными, и она выжила. Жюльен несказанно рад. Удивительно, но, встретившись с женщиной, которая разрушила его блестящее будущее, он почему-то не испытывает былого негодования. Только тепло и… любовь. Да, да! Любовь! Он по-прежнему любит госпожу Луизу де Реналь, а она любит его. Луиза признается, что то роковое письмо написал ее духовник, а она, ослепленная ревностью и любовным исступлением, переписала текст своей рукой.

Через три дня после того, как приговор привели в действие, Луиза де Реналь скончалась. Матильда де Ла-Моль также приехала на казнь, она потребовала голову своего возлюбленного и предала ее земле. Матильда больше не носит траур по далекому предку, теперь она скорбит по собственной любви.

Роман Стендаля «Красное и черное»: краткое содержание

Сканував: Cawko Джерело: Дніпро, Вершини світового письменства

Частина перша
Правда, сувора правда.
Дантон

1. ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО

Зберіть докупи тисячу людей,- це непогано, Але у клітці їм не буде весело.
Гоббе

Містечко Вер"єр - мабуть, чи не одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір"ю, де з кожного видолинка здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кілька сот кроків від руїн укріплення, колись збудованого іспанцями.
3 півночі Вер"ер захищений високою горою - одним з відрогів Юри. Скелясті вершини Верра вкриваються снігом уже за перших жовтневих заморозків. Гірський потік, який впадає в Ду, перетинає Вер"ер і приводить в рух безліч лісопилок; ця нехитра промисловість годує добру половину мешканців Вер"єра, більше схожих на селян, ніж на городян. А проте містечко розбагатіло не завдяки лісопилкам. Фабрика вибивних тканин, відомих під назвою мюлузьких,- ось джерело загального добробуту, який після падіння Наполеона дозволив поновити фасади майже всіх вер"єрських будинків.
На головній вулиці, як тільки ви входите у містечко, вас приголомшує грюкіт якоїсь страхітливої машини. Двадцять важких молотів падають з гуркотом, від якого двигтить брук; їх підіймає колесо, приведене в рух гірським потоком. Кожен з цих молотів щодня нарубує тисячі цвяхів. Гарненькі свіжолиці дівчата підкладають під оті величезні молоти залізні брусочки, що вмить перетворюються на цвяхи. Ця робота, на вигляд така важка, надзвичайно вражає подорожнього, що вперше опинився у горах на межі Франції і Швейцарії. Якщо подорожній, що потрапив у Вер’єр, спитає, кому належить та дивовижна цвяхарня, яка оглушує всіх перехожих, йому відкажуть протяжною говіркою:
- А-а, то цвяхарня пана мера.
ї якщо подорожній на кілька хвилин затримається на головній вулиці Вер"єра, що йде вгору від берега Ду аж до вершини горба, можна закластися на сто проти одного, що він неодмінно зустріне високого чоловіка з поважним і заклопотаним обличчям.
Побачивши його, жителі містечка поквапливо скидають. капелюхи. Волосся в нього сивувате, одягнений він у сіре. Він кавалер кількох орденів, мав високе чоло, орлиний ніс, і взагалі в нього досить правильні риси обличчя. На перший погляд, гідність сільського мера в ньому поєднується з тією приємністю, що бував властива людині під п"ятдесят років. Та незабаром парижанина прикро вражав у виразі його обличчя самовдоволення й зарозумілість, поєднані з якоюсь посередністю й обмеженістю. Зрештою, почувається що всі таланти цієї людини не сягають далі уміння пильно вимагати від своїх боржників сплати того, що вони винні, і якомога довше не платити власних боргів.
Такий мер Вер’єра пан де Реналь. Поважною ходою перетинає він вулицю і зникає з очей подорожнього. Якщо, прогулюючись, подорожній ітиме вулицею вгору, то десь кроків за сто помітить досить показний будинок, а навколо нього за залізною огорожею - розкішні сади. За ним, окреслюючи обрій, простягаються пагорби Бургундії, для того, щоб чарувати зір. Милуючись тим краєвидом, парижанин забував отруйну атмосферу дрібних грошових інтересів, в якій він уже починає задихатись.
Йому пояснюють, що будинок той належить панові де Реналю. Це на прибутки від великої цвяхарні вер’єрських мер спорудив свій гарний дім з тесаного каменю й тепер завершує його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людовіком XIV,
Від 1815 року пан де Реналь соромиться того, що він фабрикант: 1815 рік зробив його вер"ерським мером. Товсті мури, що підтримують тераси його розкішного саду, який спускається аж до річки Ду,- теж винагорода панові де Реналю за спритність у торгівлі залізними виробами.
Не сподівайтеся побачити у Франції такі мальовничі сади, як в околицях промислових міст Німеччини - Лейпцига, Франкфурта, Нюрнберга та інших. У Франш Конте що більше у вас зведено мурів, що більше нагромаджено каміння, то більше набуваєте ви прав на
повагу сусідів. Сади пана де Реналя, в яких так багато мурів, викликають захоплення ще й тому, що він для них купив на вагу золота кілька ділянок землі. Ось, наприклад, і та лісопилка на березі Ду, що вразила вас при в"їзді у Вер"ер і на якій ви помітили прізвище Сорель, написане велетенськими літерами на дошці через увесь дах,- ця лісопилка шість років тому була саме там, де тепер зводять мур четвертої тераси садів пана де Реналя.
Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого Сореля, затятого і грубого селянина. Він змушений був відрахувати йому чимало дзвінких луїдорів, щоб той переніс свою лісопилку в інше місце. А щодо «громадського» потоку, який рухав пилу, то пан де Реналь завдяки своїм зв"язкам у Парижі домігся дозволу відвести його в інше русло. Він запобіг цієї ласки після виборів 182... року.
Він дав Сорелю по чотири арпани за один, на п"ятсот кроків нижче, на березі Ду. I хоч це місце було значно вигідніше для торгівлі ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його стали звати, відколи він розбагатів, зумів скористатися з нетерпіння і власницької манії, що охопили його сусіда, й витяг з нього 6000 франків.
Щоправда, цей обмін не був схвалений місцевими розумниками. Якось у неділю - це було років чотири тому,- повертаючись із церкви в парадному вбранні мера, пан де Реналь здалека побачив старого Сореля, що стояв із своїми трьома синами й посміхався, дивлячись на нього. Та посмішка відкрила мерові очі, і відтоді йому не дає спокою думка, що він міг би помінятися значно дешевше.
Щоб заслужити повагу жителів Вер"єра, дуже важливо, зводити якомога більше мурів, не спокуситись якоюсь вигадкою італійських мулярів, що пробираються навесні ущелинами Юри, прямуючи в Париж. Таке нововведення привело б до того, що необачного господаря вважали б навіженим, і його добре ім"я назавжди було б заплямоване в очах тих розважливих і поміркованих людей, що створюють громадську думку в Франш-Конте.
Сказати правду, ці розважливі люди виявляють страшний деспотизм. Саме це прикре слівце робить життя в містечках нестерпним для кожного, хто жив у великій республіці, що зветься Парижем. Тиранія громадської думки - та якої думки! - така сама тупа в провінційних містах Франції, як і в Сполучених Штатах Америки.

II. ПАН МЕР

Престиж! Хіба це ніщо, пане? - Повага дурнів, здивування дітей, заздрощі багатих, зневага мудреця.
На щастя для пана де Реналя і його престижу як правителя міста, виникла потреба збудувати величезний підпірний мур уздовж міського бульвару, що простягся на висоті ста футів над Ду по схилу пагорба. Завдяки такому чудовому місцезнаходженню, звідси відкривається один з наймальовничіших краєвидів Франції. Проте щовесни дощі розмивали той бульвар, доріжки були геть покриті рівчаками, й бульвар ставав непідходящим для прогулянок. Саме ця незручність для всіх дала панові де Реналю щасливу нагоду увічнити своє правління спорудженням муру заввишки двадцять футів і завдовжки тридцять-сорок туазів.
Парапет муру, заради якого панові де Реналю довелося тричі їздити в Париж, бо передостанній міністр внутрішніх справ виявився непримиренним ворогом вер"єрського бульвару,- парапет цей нині здіймається на чотири фути над землею. I, немов кидаючи виклик усім міністрам, сучасним і колишнім, його тепер облицьовують гранітними плитами.
Скільки разів, поринувши в спогади про бали недавно покинутого Парижа і спершись грудьми на масивні плити гарного синювато-сірого кольору, я задивлявся на долину Ду. Там, на лівому березі, звиваються п"ять-шість.видолинків, на дні яких видніються струмочки. Вони біжать, утворюючи де-не-де водоспади, і, нарешті, вливаються в Ду. Сонце спекотливе в цих горіх; а коли воно стоїть просто над головою, подорожній може мріяти на терасі в затінку розкішних платанів. Вони вкриті гарним голубувато-зеленим листям і буйно розрослися на наносному ґрунті, бо пан мер, незважаючи на опір ради муніципалітету, наказав насипати землі вздовж усієї величезної підпірної стіни й розширив таким чином бульвар більше як на шість футів (і хоч він ультра рояліст, а я - ліберал, я його за це хвалю). Осьчому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер"ерського притулку для бідних, ця тераса нічим не поступається перед Сен-Жерменською терасою в Ле.
Я, зі свого боку, можу відзначити лише одну хибу Алеї Вірності,-цю офіційну назву можна прочитати в п"ятнадцяти чи двадцяти місцях на мармурових дошках, за які пана де Реналя нагороджено ще одним орденом,-де той варварський спосіб, за яким, з наказу начальства, підрізають та підстригають могутні платани. Краще було б, якби ті дерева не нагадували своїми низькими, круглими й плескуватими кронами найвульгарнішу з городніх рослин, а розкішно розросталися б, як в Англії. Але волі пана мера не здолати, і двічі на рік всі дерева, що належать місту, підлягають нещадній ампутації. Місцеві ліберали кажуть,- хоч це, звичайно, перебільшення,- що рука міського садівника стала значно безжальнішою, відколи пан вікарій Маслон став привласнювати собі плоди цієї т стрижки.
Цього молодого духовного пастиря було прислало кілька років тому з Безансона, щоб він наглядав за абатом Шеланом і кількома священиками з навколишніх сіл. Старий полковий лікар, учасник італійської кампанії, що оселився після відставки у Вер’єра і був за свого життя, на думку пана мера, якобінцем і бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на періодичне калічення цих гарних дерев.
- Я люблю тінь,- відповів пан де Реналь з такою погордою, яку можна виявити в розмові з лікарем, кавалером ордена Почесного легіону,-я люблю тінь і наказую підстригати мої дерева, щоб вони давали тінь. I Я не розумію, для чого ще може служити дерево, коли воно не дав прибутку, як, приміром, горіх.
Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер’єрі: давати прибуток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.
Давати прибуток - ось що керує всім у цьому містечку, яке видалося вам таким гарним. Чужинцеві, що натрапляв сюди, зачарованому красою їх свіжістю навколишніх долин, спершу здається, що жителі його чутливі до краси; адже вони так часто говорять про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тільки тому, що він приваблює чужинців, чиї гроші збагачують власників готелів, а це, через міські податки, дав прибуток місту.

Одного погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювався по Алеї Вірності під руку зі своєю дружиною. Слухаючи міркування чоловіка, що просторікував з поважним виглядом, пані де Реналь тривожно стежила очима за рухами трьох хлопчиків. Старший, на вигляд років одинадцяти, раз у раз підбігав до парапету і намірявся на нього видертися. Лагідний голос гукав тоді Адольфа, і хлопчик відмовлявся від свого сміливого заміру. Пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже вродлива.
- Він ще пожалкує, цей добродій з Парижа,- сказав пан де Реналь ображеним тоном, і його обличчя здавалося іще бліднішим, ніж звичайно.- У мене таки знайдуться деякі друзі при дворі...
А втім, хоч я й збираюсь на двохстах сторінках розповідати вам про провінцію, все ж я не такий варвар, щоб мучити вас довгими й марудними провінційними розмовами.
Цей добродій з Парижа, такий ненависний вер"єрському меру, був не хто інший, як пан Аппер, що два дні тому якось умудрився побувати не тільки в тюрмі та Вер’єрському притулку для бідних, а й у лікарні, якою, не одержуючи за це ніякої платні, відав мер разом э найповажнішими домовласниками міста.
- Але,- боязко заперечила пані де Реналь,- що вам може накоїти цей пан із Парижа, коли ви правите майном бідняків з бездоганною чесністю?
- Він приїхав тільки для того, щоб вилити на нас потоки бруду, а потім друкуватиме статейки в ліберальних газетах.
- Ви ж їх ніколи не читаєте, любий мій!
- Але нам весь час твердять про ці якобінські статейки; все це відволікає нас і заважав нам творити добро. Ні, я ніколи не прощу цього нашому кюре.

III. МАЙНО БІДНИХ

Доброчесний священик, до того ж не інтриган,-це провидіння для села.

Треба сказати, що вісімдесятирічний вер’єрський кюре, який завдяки живлющому повітрю цього гірського краю зберіг залізне здоров"я і непохитну вдачу,- мав право повсякчасно відвідувати в"язницю, лікарню ї навіть притулів для бідних. Отже, пан Аппер, якому в Парижі дали рекомендаційний лист до священика, мав розважливість приїхати в це містечко рівно о шостій годині ранку і негайно ж з"явитись у дім кюре.
Читаючи листа від маркіза де Ла-Моля, пера Франції ї найбагатшого землевласника цієї провінції, абат Шелан замислився.
- Я старий, і мене тут люблять,- стиха сказав він сам до себе,- вони не посміють! - I відразу ж, звернувшись до парижанина, сказав, підвівши очі, в яких, незважаючи на похилий вік, палав той священний вогонь, що свідчив про те, як приємно зробити благородний, хоч і трохи ризикований вчинок: - Ходімо зі мною, пане, але, будь ласка, в присутності тюремника і особливо наглядачів притулку для бідних не висловлюйте своєї думки про те, що ми побачимо.
Пан Аппер зрозумів, що мав справу з мужньою людиною; разом з поважним священиком він відвідав в"язниціо, лікарню, притулок, багато розпитував і, незважаючи на дивні відповіді, не дозволив собі ні слова огуди.
Цей огляд тривав кілька годин. Священик запросив пана Аппера пообідати з ним, але той послався на те, що йому треба написати кілька листів: він не хотів ще більше компрометувати свого великодушного супутника. О третій годині вони закінчили огляд притулку для бідних і ще раз повернулись у в"язницю. При вході їх зустрів тюремник, клишоногий велетень шести футів на зріст; його бридке обличчя стало зовсім огидним від страху.
- Ах, пане,- сказав він священикові, тільки-но побачив його,- цей добродій, що з вами, часом не пан Аппер?
- Ну то й що? - мовив священик.
- А те, що я вчора дістав найсуворіший наказ; пан префект прислав його з жандармом, який скакав цілу ніч,- ні в якому разі не пускати пана Аппера у в’язницю.
«- Я вам заявляю, пане Нуару,- відповів священик,- що цей приїжджий є пан Аппер. Чи ви визнаєте за мною право входити у в"язницю повсякчасно, вдень і вночі, в супроводі будь-кого?
- Так, пане кюре,- тихо сказав тюремник, схиливши голову, наче бульдог, якого змушують слухатись, показуючи палицю.- Проте, пане кюре, в мене є жінка й діти, і, якщо на мене буде подана скарга, мене звільнять, а годує мене тільки служба.
- Мені теж було б дуже неприємно втратити парафію,- відповів добрий священик схвильованим голосом.
- Хіба ж можна рівняти! - жваво підхопив тюремник.- У вас, пане кюре,- це всім відомо,- вісімсот ліврів ренти з вашої земельки...
Ось які події, перебільшені й перекручені на двадцять різних ладів, вже два дні розпалювали всі лихі пристрасті в містечку Вер’єр. Саме з цього приводу виникла зараз суперечка між паном де Реналем і його дружиною. Вранці він у супроводі пана Вально, директора притулку для бідних, ходив до кюре, щоб висловити йому своє крайнє незадоволення. У пана Шелана було ніяких покровителів; отже, він відчув, якими наслідками загрожує йому ця розмова.
- Ну що ж, панове! Я буду, мабуть, третім вісімдесятирічним священиком, якого усунуть з посади в цьому краї. Я тут уже п"ятдесят років; я хрестив майже всіх жителів міста, яке було лиш селищем, коли я сюди приїхав. Щодня я вінчаю молодих, так само, як колись вінчав їхніх дідів. Вер’єр - це моя сім"я; але й страх покинути його не змусить мене ані укласти угоду із сумлінням, ні керуватися у своїх вчинках чим-небудь, окрім нього. Коли я побачив новоприбулого, я подумав: «Цей чоловік, що приїхав з Парижа, може, й справді ліберал, бо їх тепер багато розвелось, але яке лихо може він заподіяти нашим біднякам і в"язням?»
Та докори пана де Реналя і особливо пана Вально, директора притулку для бідних, ставали дедалі різкішими.
- Ну що ж, панове! Заберіть у мене парафію,- вигукнув старий священик тремтячим голосом.- Я однаково житиму тут! Всім відомо, що сорок вісім років тому я успадкував шматок землі, яка дає вісімсот ліврів. На цей прибуток я й житиму. На своїй посаді я, панове, нічого не заощаджую і, може, тому мене не дуже лякає загроза її втратити.
Пан де Реналь жив у цілковитій згоді з своєю дружиною, але, не знаючи, що відповісти, коли та лагідно повторила: «Що може заподіяти ув"язненим цей пан з Парижа?» - він уже ладен був розгніватись, як раптом вона скрикнула. її другий син тільки що виліз на парапет і біг по ньому, хоч стіна височіла більше ніж на двадцять футів над виноградником, розташованим по той бік.
Боячись, щоб хлопчик не злякався і не впав, пані де Реналь не наважувалась покликати його. Нарешті хлопчик, радіючи з своєї вигадки, глянув на матір і, побачивши, як вода зблідла, зіскочив з парапету й підбіг до неї. На нього добре нагримали.
Ця незначна пригода змінила тему їхньої розмови.
- Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника,- сказав пан де Реналь,- він доглядатиме дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним бути, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього, як казав кюре, твердий характер. Я дам йому триста франків на наших харчах. Я мав деякі сумніви щодо його моралі, бо він був улюбленцем отого старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, що жив нахлібником у Сорелів ніби тому, що він їхній родич. Цілком можливо, що ця людина - таємний агент лібералів. Він казав, що наше гірське повітря допомагає йому від астми, та хто його знає! Він брав участь у всіх італійських кампаніях Бонапарте і навіть тоді, коли голосували за імперію, то він, кажуть, написав «ні». Цей ліберал учив латині молодого Сореля і залишив йому багато книжок, які привіз із собою. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей цього сина тесляра; але наш кюре саме напередодні цієї пригоди, яка нас назавжди посварила, розповідав мені, що молодий Сорель уже три роки вивчає теологію і готується вступити до семінарії, отже - він не ліберал і, крім того,- латиніст. Це буде зручно з усіх поглядів,- провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата.- Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера.
- Він ще може в нас його перехопити.
- Значить, ти схвалюєш мій проект? - мовив пан де Реналь, усмішкою дякуючи своїй дружині за щойно висловлену слушну думку.- Отже, це справа вирішена.
- Ах, боже мій! Як ти швидко вирішуєш, любий друже!
- Бо я рішучий, так, і кюре в цьому переконається. Не криймося - навколо безліч лібералів. Я впевнений, що всі ці крамарі заздрять мені, і двоє або троє з них дедалі більше багатіють. Так ось, нехай подивляться, як діти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводі свого гувернера. Це змусить їх поважати мене. Дідусь чисто нам розповідав, що в дитинстві у нього був гувернер. Він може обійтись мені в якусь сотню екю, але ця витрата необхідна для нашого престижу.
Це раптове рішення змусило пані де Реналь глибоко замислитись. Пані де Реналь, висока й ставна жінка, у свій час мала славу першої красуні на увесь край, як кажуть тут у горах. У її зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Ця наївна грація, сповнена невинності і жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м"якою прихованою палкістю. Але якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому. Ні кокетство, ні афектація ніколи не торкалися її серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. I тому її доброчесність набула гучної слави, бо пан Вально, рослий, міцно збитий, молодий ще чоловік, з рум"яним обличчям і густими чорними бакенами, належав саме до тих грубих, зухвалих-і крикливих молодиків, яких у провінції звуть «красень мужчина».
Сором"язлива пані де Реналь мала, очевидно, вразливу вдачу, і її дуже дратувала невгамовна метушливість і гучний голос пана Вально. Вона цуралася того, що зветься у Вер’єрі розвагами, і тому про неї говорили, що вона надто чваниться своїм походженням. У пані де Реналь цього й на думці не було, але вона зраділа, коли мешканці Вер"єра стали не так часто бувати в її домі. Треба сказати одверто, що місцеві дами мали її за дурненьку, бо вона не вміла крутити чоловіком і не користалася з найсприятливіших нагод, щоб умовити його купити їй гарненький капелюшок у Парижі або в Безансоні. Аби тільки їй не заважали самій блукати в своєму розкішному саду - більше вона ні про що не просила.
Ії душа була проста й наївна; вона ніколи не наважувалась судити чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно. Вона вважала, хоч і не замислювалась над цим, що між подружжям не буває ніжніших стосунків. Найбільше їй подобався пан де Реналь тоді, коли ділився з нею своїми планами щодо майбутнього їхніх синів; одного з них він готував для військової кар"єри, другого для магістратури, а третього для церкви. Зрештою, пан де Реналь здавався їй далеко менш нудним, ніж усі інші знайомі їй чоловіки.
Така думка дружини була не безпідставною. Вер"ерський мер завдячував своєю репутацією дотепної і гарно
вихованої людини півдесятка жартів, успадкованих ним від дядька. Старий капітан де Реналь служив до революції в піхотному полку герцога Орлеанського, і, коли бував у Парижі, його приймали в салонах принца. Там йому довелося бачити пані де Монтессон, славетну пані де Жанліс, пана Дюкре, винахідника Пале-Рояля. Ці особи дуже часто фігурували в анекдотах пана де Реналя. Та згодом йому ставало дедалі важче розповідати всі ті делікатні й нині призабуті подробиці, і нарешті він став повторювати анекдоти про Орлеанський дім тільки за особливо урочистих обставин. До того ж він був ще й дуже чемний - за винятком тих випадків, коли йшлося про грошові справи, а тому його не без підстав вважали за найбільшого аристократа у Вер’єрі.

IV. БАТЬКО I СИН
Чи ж винен я, що так воно є?
Мапгавеллі

«Жінка моя таки справді розумниця! - думав вер’єрський мер на другий день, спускаючись о шостій ранку до лісопилки дядька Сореля.- Хоч я перший почав цю розмову, щоб зберегти, як і годиться, свій престиж, але мені не спало на думку, що коли я не візьму цього абатика Сореля, який, кажуть, знає латинь, як бог, то директор притулку, ця невгамовна душа, може його перехопити.
А як зарозуміло він говорив би тоді про гувернера своїх дітей!.. Та чи носитиме цей гувернер сутану, коли прийде до мене на службу?»
Пан де Реналь поринув у сумніви; та раптом він побачив здаля високого, мабуть, футів шести на зріст, селянина, що з досвітку міряв колоди, поскидані вздовж берега Ду на дорозі до ринку. Селянинові, очевидно, було не дуже приємно бачити мера, бо ці колоди захаращували шлях і тут їм було не місце.
Дядько Сорель,- бо це був він,- дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши дивну пропозицію, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жюльєна. Одначе він вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цілковитої байдужості, яким так спритно прикривається хитрість жителів цих гір. Раби ще з часів панування Іспанії, вони й досі не втратили цієї риси єгипетського фелаха.
У відповідь дядько Сорель спочатку довго показував усі шанобливі вирази, які знав напам"ять. Повторюючи ці пусті слова з кривою посмішкою, яка ще підсилювала облудний і мало не шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважана людина хоче взяти до себе його ледачого сина. Він був дуже незадоволений Жюльєном, а проте пан де Реналь пропонував тому несподівану платню - триста франків на рік, з харчами і навіть з одягом. Остання умова, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався висунути, також була прийнята паном де Реналем.
Ця вимога вразила мера. «Якщо моя пропозиція не захоплює Сореля і він не почуває себе облагодіяним, як цього слід було б чекати, то ясно,- говорив він сам собі,- що до нього вже зверталися з такою пропозицією. А хто ж іще міг це зробити, як не Вально?» Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покінчити негайно: хитрий стариган уперто відмовлявся; йому треба, казав він, порадитись із сином - ніби й справді в провінції багатий батько буде радитись із сином, в якого нічого немає,- хіба що про людське око.
Водяна лісопилка являє собою сарай на березі річки. Дах лежить на кроквах, що спираються на чотири товстих дерев"яних бруси. На висоті восьмидесяті футів від землі, посеред сараю, ходить вгору і вниз пилка, а дуже нескладний пристрій штовхає до неї колоду. Вода крутить колесо, котре рухає цей подвійний механізм: і той, що піднімає та опускає пилку, і той, що помалу підсовує колоду до пилки, яка її розрізає на дошки.
Підходячи до лісопилки, дядько Сорель голосно гукнув Жюльєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки своїх старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтесували ялинові стовбури, готуючи їх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну зазначку на дереві, вони кожним ударом сокири відрубували величезні тріски. Вони не чули, як гукав батько. Він попростував до сараю, але, увійшовши туди, не знайшов Жюльєна біля пилки, де той мусив бути. Нарешті він помітив сина за п"ять чи шість футів вище: Жюльєн сидів верхи на бантині. Замість.того, щоб уважно стежити за ходом пилки, він читав книжку. Ніщо не могло завдати старому Сорелю більшої прикрості; він ще так-сяк міг би дарувати Жюльєнові його делікатну поставу, непридатну для фізичної праці й таку несхожу на поставу його старіших синів; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам він не вмів читати.
Він гукнув Жюльєна кілька разів, але марно. Юнак так заглибився в книгу, що це, навіть більше, ніж туркіт пилки, заважало йому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на розпилювачу колоду, а звідти на сволок. Сильним ударом він вибив з Жюльєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого могутнього удару по потилиці Жюльєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п"ятнадцяти футів на важелі працюючої машини, які його розчавили б, але батько на льоту підхопив його лівою рукою.
- Ах ти ж, ледащо! Доки ти читатимеш свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх скільки влізе увечері, коли ти марнуєш час у киреї. Жюльєн, геть закривавлений і приголомшений ударом, усе-таки пішов на своє місце біля пилки. Сльози забриніли в нього на очах - не так від болю, як від жалю, що позбувся улюбленої книжки.
- Злазь, тварюко, мені треба з тобою побалакати! Але шум машини не дав Жюльєнові почути і цього
наказу. Батько, що стояв уже внизу і не хотів турбувати себе й видиратись вгору, схопив довгу жердину, якою збивали горіхи, і вдарив нею сина по плечу. Тільки-но Жюльєн скочив на землю, як старий Сорель пхнув його в спину й погнав додому, грубо підштовхуючи. «Один бог знає, що він зі мною тепер зробить!» - думав юнак. Дорогою він сумно глянув на потік, куди впала його книжка: це був його улюблений «Меморіал Святої Єлени». Щоки його палали, і він ішов не підводячи очей. Це був тендітний, невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев"ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, і в хвилини гніву це надавало йому злого виразу. Серед безмежно різноманітних людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Його гнучка й струнка постать свідчила скоріше про легкість, ніж про силу. Ще змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім"ї. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міській площі він завжди був битий.
За останній рік його гарне обличчя стало приваблювати деяких дівчат. Зневажений всіма, як кволе створіння, Жюльєн всім серцем полюбив старого полкового лікаря, що якось наважився висловити свою думку панові меру з приводу платанів.
Цей лікар інколи відкупляв у старого Сореля його сина на цілий день і давав йому уроки латині та історії, себто того, що він сам знав з історії,- це була італійська кампанія 1796 року. Вмираючи, він відказав йому свій орден Почесного легіону, невитрачені залишки своєї пенсії і три чотири десятки книг; найдорогоцінніша з них тільки що шубовснула у міський потік, відведений набік завдяки зв"язкам пана мера.
Як тільки вони ввійшли в дім, Жюльєн відчув на своєму плечі важку батькову руку, він затремтів, чекаючи, що його зараз битимуть.
- Кажи мені, та не бреши,- кричав йому у вухо старий своїм грубим голосом, повертаючи його рукою з такою легкістю, як дитина крутить олов"яного солдатика. Великі, чорні, зрошені слізьми очі Жюльєна зустрілися з сіренькими злими очицями старого тесляра, які немов хотіли заглянути йому в саму душу.

V. ПЕРЕГОВОРИ
Загаянням врятував справу.
Еней

Кажи мені, та не бреши, якщо можеш, сучий грамотію, звідки ти знаєш пані де Реналь, коли ти з нею розмовляв?
- Я ніколи з нею не розмовляв,- відповів Жюльєн,- ніколи й не бачив цієї дами, хіба що в церкві.
- Ти, мабуть, задивлявся на неї, підлий нахабо!
- Ніколи! Ви знаєте, що в церкві я не бачу нікого, крім бога,- додав Жюльєн, прикидаючись святенником, бо гадав, що це врятує його від стусанів.
- Ні, тут діло нечисте,- мовив хитрий селюк і на хвильку замовк,- та від тебе, клятий облуднику, нічого не доб"єшся. Ну що ж, я здихаюся тебе, а лісопилка працюватиме ще й краще. Ти якось втерся у довір"я до пана кюре чи ще там когось, і тобі виклопотали тепле місце. Йди складай речі, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дітей.
- А що я за це матиму?
- Харчі, одяг і триста франків платні.
- Я не хочу бути лакеєм.
- Тварюко, та хто тобі каже, щоб ти був лакеєм? Хіба я хочу, щоб мій син був лакеєм?
- А з ким я їстиму?
Це питання спантеличило старого Сореля, він відчув, що, продовжуючи розмову, може припуститися дурниць. Він розпалився, вилаяв Жюльєна, обвинуватив його в жадібності і нарешті вийшов порадитися з старшими синами.
Незабаром Жюльєн побачив, як вони стояли всі разом, спершись на сокири, і радилися. Він довго їх спостерігав і, переконавшись, що все оДно не зможе вгадати, про що вони говорять, пішов і сів по той бік пилки, щоб його не захопили зненацька. Він хотів на дозвіллі обміркувати цю несподівану новину, що змінювала всю його долю, але почував себе нездатним ні на яку розсудливість; усю його уяву полонило те, що він сподівався побачити у прекрасному будинку пана де Реналя.
«Ні, краще відмовитися від усього,- казав він сам собі,- аніж погодитися їсти з прислугою. Батько мене силуватиме, але краще вмерти. В мене є п"ятнадцять франків і вісім су заощаджень, втечу цієї ж ночі. Через два дні, ідучи навпростець через гори стежками, де немає жодного жандарма, я буду в Безансоні. Там я запишуся в солдати, а коли треба, то перейду в Швейцарію. Але тоді прощай, кар"єра, годі думати про сан священика, що відкриває шлях до всього».
Жах перед тим, що доведеться їсти з прислугою, не був природним для Жюльєна. Щоб вийти в люди, він міг би витримати і далеко тяжчі злигодні. Цей жах він запозичив із «Сповіді» Руссо. Це була єдина книжка, з допомогою якої уява його малювала йому світське життя. Збірка реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» - ось все, з чого складався його Коран. Він готовий був віддати життя за ці три книги. Ніяким іншим книжкам він не вірив. Як казав йому старий полковий лікар, усі інші книжки на світі - цілковита брехня, і написані вони пройдисвітами, що хотіли вислужитись.
Крім полум"яної душі, Жюльєн мав надзвичайну пам"ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, він вивчив назубок увесь Новий завіт по-латині. Так само вивчив книгу «Про папу» Жозефа де Месера, але не вірив ні тій, ні другій.

«Красное и черное», анализ и содержание

Жизненная и историческая основы романа.

Жизненная основа – судебное дело, сына кузнеца Антуана Берте, которого казнили за то, что он стрелял в свою бывшую любовницу.

Историческая основа – социальная жизнь Франции во время периода Реставрации

Конфликт романа – это столкновенье личности и общества.

Главный герой – сын кузнеца Жюльен Сорель хочет добраться до верхов общества и становиться перед выбором: остаться романтичным, честным, но бедным человеком и прожить всю жизнь без славы, или, же приспосабливаться, подольщаться, использовать других, что бы сделать карьеру ценой загубленной души. На протяжении романа мы будто наблюдаем за линией его жизни.

Жюльен Сорель был очень хрупкого телосложения, даже несколько женоподобный. Основными чертами характера были: молчаливость, романтичность, гордость, честолюбие. В семье отношения были плохими, к нему относились как к выродку, потому что он значительно отличался от всей своей семьи, не только внешностью, но и характером. Главной целью жизни Сореля было – при любых обстоятельствах добраться до сливок общества, и именно для этого он начал учиться. Занимался он тем, что преподавал в доме Д’Реналя, он преподавал латынь и Евангелие.

В доме Д’Реналя Жюльену пришлось непросто. Он презрительно относился к хозяину дома, потому что считал его богатым, глупым, самодовольным аристократом. Именно поэтому Жюльен постоянно пытается при малейшей возможности задеть самолюбие хозяина и показать свое превосходство над ним. Юношу раздражает, что мсье Д’Реналь относиться к нему как к слуге и Жюльен старается добиться любви хозяйки дома, не столько ради самой любви, сколько ради мести и честолюбия. Но он не сразу осознает, что и сам влюбился в госпожу Д’Реналь. Жюльен покидает дом Д’Реналя из-за конфликта вызванного его любовью к хозяйке. Юноша уезжает в Безансон, чтобы там поступить в семинарию.

Жюльен Сорель был умным и старательным, но он не сразу понял, что в семинарии не приветствуют рассуждения и здравый смысл. Ему нужно было выказывать лишь слепую веру и страсть к деньгам, но никак не знания. Именно потому, что он был мыслящим и логичным человеком, Сорель отличался от других семинаристов, и именно за это его не любили товарищи.

Аббат Пирар, не смотря на свои жизненные принципы, очень привязался к Жюльену, но пытался не показывать этого, потому что это принесло бы Сорелю лишь проблемы.

Карьера священника никак не соответствовала ни мечтам, ни призванию Жюльена. Он мечтал стать военным и совершать героические подвиги, но в то время в армию могли попасть только аристократы и что бы достичь высшего общества Жюльен вынужден был стать священником, хотя его существо этому сопротивлялось.

То, что Жюльен был честным человеком и интересным собеседником, любезным со всеми, но не позволявшим себя унижать очень помогло ему неплохо устроиться в доме господина де’Ла Моля. Сначала дочь де’Ла Моля Матильда относилась к Жюльену как к игрушке, с помощью которой хотела развеять скуку. Она была очень гордой и самовлюбленной особой, вначале она попросту издевалась над Жюльеном. В конце концов, Сорелю это надоело и он начал отвечать ей тем же. Эта гордость и чувство собственного достоинства не оставили Матильду равнодушной – она влюбилась без памяти.

Маркизу де’Ла Молю не очень понравилось, что его дочь имеет связь с простолюдином, ему было стыдно за честь своей дочери, это было шоком для него.

Вскоре Матильда захотела обвенчаться с Жюльеном, и это совершенно не входило в планы маркиза, но девушка была очень настойчива, и де’Ла Молю пришлось помочь Сорелю получить звание и титул. Когда стало ясно, что Матильда окончательно решила выйти замуж за Сореля, маркиз де’Ла Моль решил навести о нем справки у своих знакомых аристократов, ведь Жюльен был из простых людей и о нем было мало известно.

Госпожа Де’Реналь очень любила Жюльена, и естественно разозлилась, что он её бросил и решил жениться на другой, она понимала что это брак по расчету, лишь для того что бы выбиться в аристократы. Госпожа Де’Реналь поняла что также как и Матильда она была всего лишь инструментом для Сореля в его пути наверх общества. Она дала ему очень плохие рекомендации. Написала маркизу что Жюльен использует женщин, и этим самым поставила точку на жизни Сореля и его будущем.

Жюльен Сорель усердно пытался достичь своей цели, но женщина, которая клялась ему в вечной любви, предала его, одной чертой перечеркнула все его старания и интриги. Он был в ярости, его просто уничтожили. Это послужило основной причиной выстрела.

В тюрьме Сорель начал раскаиваться, он понял, что попусту потерял свою жизнь и способности. Что единственная женщина которую он любил это госпожа Де’Реналь и что он никогда ей не изменял. В своем последнем слове Сорель в очередной раз бросил вызов аристократам и обществу, которое они создали. Он до конца оставался на своем и не дал себя сломить.